ВСЕ НАЙКРАЩЕ, ЩО Я МАЮ, МЕНІ ДАЛО АА

Мене звуть Олена, я – член спільноти Анонімних Алкоголіків, в народі кажуть – алкоголік, алкоголічка. Те, що у мене серйозні проблеми з випивкою, я знала і по-своєму намагалася боротися з цим.

«Понти – велика сила»

Я зрозуміла те, що маю проблеми, тоді, коли ще не потрапляла до лікарні, навіть не похмелялась. Просто одного разу випила більше, ніж мені треба, і «полетіла». Я спіймала цей стан і цей «кайф». Біль стала меншою, проблема здалася не такою страшною, як вона є насправді, а взагалі, не вартою уваги: «Тьху … проживу …!», – говорила собі. І розправилися крила… Це був найстрашніший день у моєму житті, коли я зрозуміла, – ось воно полегшення, моя пігулка. Мені дуже сподобався стан під хмелем, такого легкого дурману. Це все «під шафе», так красиво з боку, адже я була цікавою жінкою, веселою, дуже комфортною, зі мною любили бухати. Я швидше тверезою могла когось напружити, ніж у стані сп’яніння. Така лапочка, хоч до рани прикладай, суцільний позитив. Але щоразу попередньої дози мені було мало, оберти нарощувалися. Тому, що я перебувала в гонитві за цим «приходом», іншим станом. Мені весь час хотілося бути в ньому. У мене були роботи, але я не могла комфортно пити. Коли розійшлася з чоловіком, я була вільна п’ять років і тоді, звичайно, розгулялася не по-дитячому. Контролю не було ніякого: окреме житло, стабільна робота, пристойні гроші. Пішла попрацювала і можу бухати скільки хочеш, а таксі чекає… Коротше, «понти – велика сила». Божевільними темпами я набирала обертів. Тоді вже почала розуміти, що якось я не так п’ю. Потім познайомилася із чоловікомю, закохалася в нього дуже сильно, і … притихла. Мені майже зовсім не хотілося показати, як раніше, яка я «красуня». І найцікавіше, що довгий час це вдавалося. У мене був вільний час, коли кохана людина від’їжджала з міста, чи навіть з країни не менше ніж на два тижні. Тому я мала можливість забухати, отверезіти, навести марафет і зробити вигляд, ніби нічого не було. Втім, все таємне рано чи пізно стає явним. Колись просто він повернувся раніше і побачив мене в непривабливому світлі. Далі була серйозна розмова. Чоловік взагалі не зрозумів в чому справа. І у мене спрацювало, як у будь-якого алкоголіка: все, тепер уже знають. Я стала нахабно їхати на дачу, начебто щось треба зробити, а насправді відключала телефон і … Всього навіть не розкажеш. В кінці ж взагалі не було комфорту пиття. Ніколи не забуду той день, коли людина бере сумку, виходить з квартири – той, який мені найдорожчий і я хочу, що б він був завжди поруч, – а я рахую хвилини, щоб він скоріше вийшов з дому і поїхав, тому, що у мене вже все заплановане, в середині моторошна трясучка. Я пам’ятаю, як він не поспішає йти, а я його ненавиджу за це. Шалено і страшно … Алкоголь вбивав мене, жінку в мені. Моя доньчка виїхала жити в інше місто, її мій алкоголізм не торкнувся взагалі, вона могла тільки чути по телефону, як я спілкувалася «готовою».

Ейфорія тверезості і … несподіване падіння

Після мікроінфаркту мене направили в кардіологію і нікому в голову не могло прийти, що я після запою. Я ж звісно нікому нічого не сказала. У мене паралізувало всю ліву сторону і з’явився час подумати – цілих 18 днів. Я молилася, обіцяла, що ніколи в житті не у питиму і Бог мені повірив. Кожен раз, коли я так говорила, я щиро в це вірила. Потім не пила близько п’яти років – трималася на страху. Це окремий етап в моєму житті і я обов’язково на ньому зупинюся, адже він дуже важливий. Скільки я накоїла гидоти в тверезості, поки не пила, – в п’янці стільки не робила. Ніколи не забуду день, коли прийшла до тями в реанімації, але не в кардіології, як я думала, а на «дурці» в наркології. Після цього я потрапляла туди ще тричі. Сама вийти із запою не могла – тільки через реанімацію. Я була готова в жертву алкоголю принести все – любов, родину. Коли в черговий раз потрапила в дурдом, пролежала там 58 днів, і прийшли НАШІ. Вони приходили по четвергах, і від одного брата я почула фразу: «Я не хочу пити». Зупинила його в коридорі і запитала: «Ви точно не хочете пити?» І я прийшла на цю групу, практично всіх пам’ятаю, хто тоді був. Розповіла анекдот, але ніхто не сміявся, і подумала, що мені не потрібні такі нудні непитущі. Але після зборів до мене підійшов один брат і з гумором розповів про тверезість, і мені це сподобалося. Я знала, що страждала від алкоголізму, у мене було дуже багато питань, на які не могли відповісти наркологи, які мене лікували. А тут я потрапила в таке місце, де можна вільно говорити про те, що завжди було моєю таємницею. Це було щось унікальне і нове – дві години можна нічого не боятися і більше того, отримати відповіді на питання. Пам’ятаю, як підійшла до сестри і запитала: «Ти можеш бути моїм спонсором?» У мене не склалися стосунки з духовенством, хоча моя мати була дуже духовною і віруючою людиною. Втім я знала, що там «нагорі» хтось є, але зверталася туди тільки на похмілля. Я почала намагатися йти по Програмі. В той момент зрозуміла: треба щось змінювати у своєму житті. Я знайшла спонсора. Мій перший спонсор – м’яка, добра людина і я розумію, що тоді мені була потрібна саме вона. Почавши тверезішати в АА, відчула ейфорію тверезості. Потягу до спиртного не було. Коли прийшов час робити третій крок, спочатку зробила його, як інші – адже я не гірша. На цьому кроці я, агностик, робила все, що належить, читала, писала, але мізки і душа працювали, як раніше. На дев’ятому місяці тверезості, коли я їхала в Карпати зі знайомими на машині, дуже замерзла в пробці. І коли знайомий дав мені склянку, що б зігрітися, відразу випила, а потім зрозуміла, що там була горілка. У мене промайнула думка вийти з машини і зателефонувати спонсору. Але тепло розлилося по шлунку, стало добре і я не зробила дзвінка. Це – дуже важливий момент в моєму житті. Далі був відпочинок, шашлики. Чоловік подзвонив людині з Товариства, але йому відповіли, щоб він мене не чіпав. Після цього я знову потрапила на дурку, каялася, але було відчуття, що все-таки недопила, що мене перервали, і після виписки з лікарні пішла замість зборів групи «Світло» в магазин, купила пляшку горілки і випила її з горла в під’їзді. Коли прийшла на групу, ніхто не зрозумів, що я випила. На перерві збігала в аптеку, купила «Вігор» і випила в туалеті. І знову опинилася на дурці. Ні телефону, ні сигарет, до мене ніхто не йде. Виявилося, що мій спонсор заборонила приходити до мене і приносити, окрім найнеобхіднішого.

Вірю в чудеса, тому що вони зі мною відбуваються

З цього моменту зрозуміла: щось роблю не так. Я почала розмовляти зі старшими сестрами і мені поставили таке питання: «А хто у тебе в житті рулить?» І я зрозуміла, що у мене не було третього кроку і почала робити програму заново. Я почала щодня говорити: «Знаю, що Ти є, що Ти любиш мене, що Ти завжди був в моєму житті поруч, але я нічого не відчуваю». Не можу по сьогоднішній день пояснити, що зі мною сталося. Це не описати словами і я не намагатимуся, але знаю, що той, у кого в житті таке було, мене зрозуміє. Поки це не сталося зі мною, я й уявити не могла, що таке можливо. А ще після цього зриву у мене включилася тяга. Я хотіла пити. І я не приховувала цього жодного дня, дзвонила спонсору, говорила їй про це. Мене все дратувало, дратували люди на групі. Я постійно просила Вищу Силу позбавити мене від цього. Пам’ятаю той день, коли моє життя змінилося. По-перше, у мене зник потяга. По-друге, я зрозуміла, що не одна і в моєму житті щось сталося. Ми поверталися із братами з Ужгороду, коли подзвонила донька і сказала, що я вже бабуся – народився онук Всеволод. Я в шоці вимкнула телефон і вперше сказала Богу: «Яке щастя, що в цю мить я твереза, що у мене не відключений телефон, що я не валяюсь десь п’яна. Дякую Тобі!» З цієї хвилини я знала, що не одна. Коли приїхала до Львова, то пішла до спонсора, розповіла про це. З тих пір стала розуміти Програму. У житті помінялися цінності. Я почала цінувати кожен момент свого життя. Все стало набагато простіше. Тепер я розумію, що Програма 12 кроків відкрила мені шлях до Бога. Мені, яка ненавиділа духовенство, дуже допоміг священик. Він розмовляв зі мною, як член АА. Він мені почав пояснювати багато речей і до мене це стало доходити. Коли мій спонсор запропонувала мені поміняти роботу, я подумала, що вона збожеволіла. Адже там я заробляла хороші гроші. На сьогоднішній день ні секунди не шкодую про те, що я поміняла роботу. А зараз знову повертаюся на стару роботу, але вже з новим баченням ситуації. Я не можу сказати, що у мене в житті все легко, у мене є свої складнощі, але оскільки мені допомагає Програма, Спільнота, знаю, що немає нещастя, якого я не могла б подолати. В житті мені дуже зрозумілий «Закон бумеранга» – якщо сьогодні я «гавкнув» на когось, то обов’язково хтось «гавкне» на мене. Я вірю в чудеса, як маленька дитина, тому що вони зі мною відбуваються – те, що я серед АА – це чудо, кожен з вас для мене диво. Я кайфую від життя, я не можу надихатися, мені мало 24 годин на добу, мені не буває нудно. Усе найкраще, що у мене є, мені дало АА. Я твереза зіграла весілля доньки, на тверезу голову у мене народився онук і я отримала всю повноту цього відчуття. Я вперше викупалася у крижаній ополонці завдяки нашим братам. І такі речі відкриваєш для себе постійно. Коли я почала поважати себе, я стала поважати інших. Коли я почала вірити собі, тільки тоді я повірила людям. Як тільки дала собі право на помилку – дала право на помилку іншим. Я залишаю за собою право змінювати свою думку. Вчуся жити сьогоднішнім днем.

Олена, м. Львів

  • Posted by Anatoliy
  • On 20.09.2018
  • 0 Comments
  • 0 likes

0 Comments

Leave Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *